Ukrainian Stories and Legends in English

Unburn bush

Storyteller: Matthew, age 10

Listen here:

It was a long time ago. Two kings – Polish and Hungarian – united their armies and approached the wall of the famous Ukranian city of Dorohobuzh. A letter was handed over to the defenders of the city. They offered to open the city gates without a battle, go out into the field without weapons and surrender as prisoners.

For this, the kings promised to keep everything alive. Otherwise, they threatened that the city would be burned and there was no hope for the favour of the winners.

When the time allotted for reflection had passed, a messenger came out from Dorohobuzh. The warriors met him and led him to the heights where the kings were sitting on gilded chairs.

“I have brought an answer to your letter,” said the deputy, and handed the Hungarian and Polish rulers a boxwood with ash-like leaves and a pale pink flower on the top.

– As?! – the rulers were surprised. – Is that all?

The messenger bowed:

— The elders instructed me to convey only this. And they were also told to say, if this potion is not enough for you, then around you on the hill it blooms as much as you want.

The kings gathered their advisers and wisest men. They thought, they thought – they will never understand what exactly the defenders of the city told them with this gel. When one is found:

– I know this potion. It burns and does not burn.

He took a burning branch from the fire and brought it to the flowering bush. At the same moment, the entire bush burst into a bluish-greenish flame. But after a moment the flame went out. And everyone saw that the bush was standing unharmed – just as pink-flowered, smiling.

And everyone understood exactly what the defenders of Dorohobuzh answered to the ultimatum.

And the Hungarian king said to the Polish:

– We will never conquer this country. So I’m bringing my warriors home. And I advise you to do the same.

It was a long time ago… Ten times since then, the enemies conquered this region, but each time they were left with a lick. And the land turns green under the blue sky and bright sun. And every summer here, the bushes of the unburned plant bloom pink, affirming the indestructibility of the Ukrainian land and its people.

An unburnt heap is a poetic reflection of the fate of Ukraine and the Ukrainian people. What kind of troubles did not befall this region! It was burned, looted, and destroyed, for different centuries the wildness drained the animal strength, the

Ukrainian language and culture were banned, and the very name “Ukraine” was uprooted. The indestructibility of the people is what the rose-flowered Unburn bush symbolises.

Неопалима купина

Було це дуже давно. Два королі — польський та угорський — об’єднали свої війська й
підступили до стін славного міста Дорогобужа. Захисникам міста передали листа. Пропонували
без битви відчинити міські брами, вийти в поле без зброї й здатися в полон.
За це королі обіцяли всім зберегти життя. В іншому випадку, погрожували, що місто буде
спалене й на ласку переможців сподіватися нічого.
Коли минув відведений час на роздуми, із Дорогобужа вийшов посланець. Воїни зустріли його
й провели на узвишшя, де на золочених стільчиках сиділи королі.
— Я приніс відповідь на ваш лист, — сказав посланець і передав угорському та польському
владарям бадилину із схожим на ясенове листя та з блідо-рожевим суцвіттям на верхівці.
— Як?! — здивувалися владарі. — Оце й усе?
Посланець поклонився:
— Мені старійшини доручили передати тільки це. А ще веліли сказати, якщо вам цього зілля
замало, то ось довкола вас на пагорбі його цвіте скільки завгодно.
Зібрали королі своїх радників і наймудріших мужів. Думали, думали — ніяк не зрозуміють, що
саме захисники міста сказали їм цим зелом. Коли знайшовся один:
— Я знаю це зілля. Воно горить і не згоряє.
Він узяв із багаття палаючу гілку й підніс її до квітучого куща. У ту ж мить увесь кущ спалахнув
голубувато-зеленкуватим полум’ям. Та ще через мить полум’я згасло. І всі побачили, що кущ
стоїть неушкоджений — такий же рожевоквітний, усміхнений.
І всі зрозуміли, що саме відповіли захисники Дорогобужа на ультиматум*(2).
І мовив угорський король польському:
— Ми ніколи не завоюємо цієї країни. Тому я повертаю своїх воїнів додому. І тобі раджу
зробити те ж саме.
Давно це було… Відтоді сотні разів вороги завойовували цей край, але кожного разу
залишалися з облизнем. А край зеленіє під синім небом та ясним сонцем. І щоліта тут рожево
квітують кущі неопалимої рослини, стверджуючи незнищенність української землі та її народу.

Неопалима купина — поетичне відображення долі України та українського народу. Яких тільки
бід не випадало на цей край! Його палили, грабували, нищили, століттями різні заброди
висмоктували животворні сили, забороняли українську мову й культуру, викорчовували саму
назву «Україна». Незнищенність народу — ось що символізує рожевоквітна неопалима купина.

Storyteller: Matthew, age 10


Once upon a time there was a vast plain of land, the end of which was not visible. It was covered with silky grasses, hundreds of different types of trees and streams and rivers flowed through the valley, rich in trout and other large fish.

The ruler of the valley was the giant Silun (this means very big and powerful). As he walked, the ground shook from his footsteps. It is said that Silun was brilliant at farming, he had a lot of animals on his large farm, herds of cows and oxen, flocks of sheep, herds of horses, herds of buffaloes and pigs grazed in the woods. And birds! .. Thousands of ducks and geese swam in the ponds, many chickens chirped on the farms.

This master lived in a beautiful palace of white marble, with high spiers that reached to the clouds. The palace was built on a little mountain built by human hands. There were so many rooms that it was easy to get lost. At night, Silun slept in a golden cradle lined with expensive carpets. And in the afternoon he used to rest in a silver chair. In the wide valley, servants cultivated the land, grew crops, cared for the cattle, and fed the birds. People suffered, working from dawn to dusk, all to make Silun richer and richer. Servants and maids did not live in the palace, but far from it, in wooden huts and little caves. Silun did not want the palace to stink of manure or human sweat. Neither men, nor women, nor the elderly, nor young people dared to leave the estate of Silun and go in search of another job, they had to live and die as servants.

Among these servants, there was a young man named Karp Dniprovsky. He came there from the banks of the Dnieper. He set out on his journey as a ten-year-old boy to seek happiness, because his father had died and his mother was very poor, and he wanted to try and help her by finding work. Carpo served for many years. Like everyone else, he mowed the grass, plowed and sowed wheat and rye, barley and oats, and grain for bread. He not only worked for himself, but also helped others because he felt sorry for the weak.

He was loved by all the servants because of his kindness and hard work. Carpo hated those who bowed  to lord Silun. He did not like the fact that Silun would take everything from the people and they were left to starve. When Karp was twenty years old, he decided to return home. He was sure that his master would pay him for his good work and he would return to his mother with payment for all this hard work. Carpo thought for a long time about how he would ask for his payment.

One night he went outside to get some fresh air. He was passing by the animals huts and suddenly saw a shadow and recognized Silun. He had come to see how his cattle were that night and to make sure all was well. Carpo thought it was time to talk to the gentleman. As Silun approached, Carpo coughed to get attention.

“Why are you here, Carpo?” said Silun, recognizing the boy. “Are you looking for some girl?”

“Not a girl,” said Carpo, “But you, sir.” I want to talk to you. I have served for a long time and have been very honest and hard working, but I have to return home to look after my elderly mother… I want to ask for a payment for all of my service.

Silun at first thought that the servant was joking, because no one had dared to ask to leave. And no one had ever demanded payment.

But Carpo would not back down: “ I served honestly, sir. And my work, I think, is worth something”, said Carpo.

“You’re not going anywhere!” Silun was angry. “I already know when and where my servants should go.”

“I will go, sir,” Carpo said. “ I just have to ask you once again for payment for my work”.

Carpos demands where unheard of, and Silun could not forgive him.

“There, underground, that is where you will go” He said angrily, pointing his finger down and approaching the young man. – “This will be your salary”.

But the boy did not take a step back. “I will have payment for my work, sir,” he reminded Silun once more, as if he had not heard the lord’s threat.

This answer angered Silun even more: he boiled so much that his eyes filled with blood, and  fire came out of his mouth. He grabbed Carpo with his strong hands, lifted him up and hit the ground. He hit so hard that a pit was formed. But nothing happened to the servant, he got to his feet and felt an invincible strength in himself that apparently the land had given to him for honestly working on it. Carpo grabbed Silun, and threw him onto the ground, then again and again. Mother Earth unable to withstand those blows, split and Silun found himself in an underground cave. In vain he tried to get to the surface: the ground closed, and no cracks could be found. Then Silun resorted to his own strength. He kicked the earth’s crust – it curved, but it did not open, he hit again and it curved even more, but did not open. He tried to pierce the ground with his head, to squeeze his shoulders – in vain. His massive fists didn’t help either, but from his blows to the ground large mountains arose. And the harder Silun the Giant beat, the higher the mountains rose. And he fought the hardest where the Hutsul region was, and the highest mountains appeared there.

In the morning, when they woke up to work and saw what had happened, they were very surprised. There were mountains all around, and where there once was a palace, there was nothing left, everything had fallen into the abyss. People wondered, then gathered for a grand council. How could it be? How would they live now? But all decided to stay in the region. The lake was named Synevyr because it was as blue as the sky. And the mountains were named Carpathians in honor of the Carpathians. People healed in a new way. Some remained on the plain, others went to the mountains. They plowed, sowed, grew grain for bread, and cared for their cattle. They learned to cut down trees and build houses.

It is said that Silun has not yet calmed down, he is trying still to escape, but in vain, because he has grown old, the mountains no longer grow from his blows. And Silun will never come to the surface again!

It has long been believed that our land is part of paradise. And when the glacier began to melt on the ground, there was warming. Water flooded the valleys. The people began to pray and ask God to have mercy on the flooded Carpathian land and enable nature to survive. God had mercy: the heavenly forces seized the earth and lifted it from the water along with everything that grew on it. Thus the Carpathian Mountains were formed, and the lowland region became mountainous.

By the way…

The Carpathians are mountains in eastern Central Europe (in Ukraine, Hungary, the Czech Republic, Poland, Slovakia, Romania, Serbia and Austria). They stretch for 1500 km. The highest altitude is 2,655 m (Gerlachovski-Štit mountain in Slovakia), in Ukraine – 2,061 m (Hoverla mountain). The Carpathian Mountains are relatively young, over 25 million years old.


Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не було видно, укрита шовковистими травами, вічнозеленими смереками та ялинами, могутніми буками та яворами, берестами й тополями. Долиною текли потічки й річки, багаті на форель та іншу дрібну й велику рибу.

Володарем долини був велетень Силун. Коли він ішов, від його кроків здригалася земля. Розповідають, що Силун добре розумівся на ґаздівстві, мав безліч усякої худоби. Череди корів і волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів і свиней паслися на толоках, бродили лісами. А птиці!.. Тисячі качок і гусей плавали в ставках, багато курей кудкудакали на фермах.

Цей ґазда жив у прекрасному палаці з білого мармуру, з високими шпилями, які сягали аж до хмар. Палац був вибудуваний на груночку1, насипаному людськими руками. Було там стільки кімнат, що легко можна було заблудитися, а в помешканні — добра всякого! Уночі Силун спав у золотій колисці, вистеленій дорогими килимами. А вдень звик відпочивати в срібленому кріслі. На широкій долині слуги обробляли землю, вирощували хліб, за худобою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, від зорі до зорі трудилися, багатство примножували, та не собі, а Силунові. Слуги й служниці жили не в палаці, а далеко від нього, у дерев’яних зрубах і землянках. Не хотів господар, щоб у світлицях смерділо гноєм чи людським потом. Ні чоловіки, ні жінки, ні літні люди, ані молодь не сміли покидати маєток Силуна й іти шукати іншої роботи, мусили жити й умирати кріпаками.

Поміж цієї челяді служив у Силуна один хлопець, якого звали Карпом Дніпровським. Він прийшов сюди від берегів Дніпра. Подався в мандри ще десятирічним хлопчиком: шукати щастя, бо батько помер, а мати жила бідно, і мусив їй чимось допомогти. Служив Карпо рік, другий, п’ятий. Як і всі, косив траву, орав і сіяв пшеницю й жито, ячмінь та овес, збирав хліб. Не тільки за себе працював, а й іншим допомагав, бо жалів слабих.

Його полюбили всі слуги й служниці за чесність, працьовитість, справедливість. Карпо ненавидів тих, хто панові дуже низько кланявся, до землі нагинався. Тяжко йому було дивитися, як Силун усе забирає, а народ голодує. Коли Карпові виповнилося двадцять літ, вирішив додому повертатися. Був певен, що за добру працю пан йому заплатить і він повернеться до матері не з порожніми руками. І тільки про це тепер і думав. Усе розмірковував, як з паном поговорити про розрахунок.

Одного разу вночі він вийшов надвір подихати свіжим повітрям. Проходив біля наймитських хатинок і раптом побачив якусь тінь. Упізнав Силуна. Той ішов подивитися, як худоба ночує, чи все в порядку. Карпо подумав, що саме час поговорити з паном. Коли Силун наблизився, Карпо закашляв, щоб привернути до себе увагу.

— Чому ти тут, Карпе? — озвався Силун, упізнавши хлопця. — Чи не дівча виглядаєш?

— Не дівча, — відповів Карпо, — а Вас, світлий пане. Хочу з Вами поговорити. Служив я Вам довго й чесно, та маю додому повертатися, аби матінку живою застати… Платню за службу хочу попросити.

Силун спочатку подумав, що слуга жартує, бо досі ніхто не наважувався проситися в нього піти геть. Та й платні ніхто не вимагав.

Але Карпо й не думав відступати:

— Я чесно служив, світлий пане. І моя робота, думаю, щось коштує.

— Нікуди не підеш! — розізлився пан. — То вже я знаю, коли й куди мої слуги повинні ходити.

— Я піду, пане, — стояв на своєму Карпо. — Лише ще раз Вам мушу сказати, що я повинен одержати за свою роботу гроші.

Це вже була нечувана зухвалість, якої пан простити не міг.

— Туди, під землю, тебе відпущу! — розлютився він, показуючи пальцем униз і приступаючи до парубка. — Там буде твоя платня.

Та хлопець не відступав ані на крок.

— За мою роботу, пане, доведеться заплатити, — ще раз нагадав, ніби й не чув панської погрози.

Ця відповідь ще більше розізлила Силуна: закипів так, що аж очі кров’ю налилися, а з рота вогонь пішов. Схопив він Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив об землю. Ударив так, що аж яма утворилася. Але слузі нічого не сталося, підвівся на ноги й відчув у собі непереможну силу, то, мабуть, землиця подарувала її йому за те, що чесно працював на ній. Схопив Карпо Силуна, ударив ним об землю, потім ще раз і ще раз. Не витримала матінка-земля тих ударів, розкололася. Й опинився Силун у підземній печері, у яку хотів загнати непокірного слугу. Даремно він намагався вибратися на поверхню: земля зімкнулася, і не можна було знайти жодної щілинки. Тоді вдався Силун до власної сили. Ударив ногою об земну кору — вона вигнулася, та не відкрилася, ударив другою — вигнулася ще більше, але не відкрилася. Спробував головою пробити землю, плечима витиснути — марно, кулаками гатив — теж не допомогло. Але від його ударів на землі виникли гори. І що дужче бив Силун-велетень, то вищі гори здіймалися навколо. А найдужче бив там, де Гуцульщина, і там з’явилися найвищі гори.

Уранці, коли прокинулися наймити й побачили, що трапилося, дуже здивувалися. Навколо — гори, а там, де був палац, нічого не залишилося, усе провалилося в прірву. Чудувалися люди, а потім зібралися на велику раду: як далі бути, як жити. Вирішили в цьому краї залишитися. Озеро назвали Синевирським, бо було синє-синє, як небо. А горам на честь Карпа дали назву Карпати. Люди зажили по-новому. Одні залишилися на рівнині, інші подалися в гори. Орали, сіяли, хліб вирощували, худобу доглядали. Навчилися дерева рубати, хати будувати.

Кажуть, що Силун і дотепер не затих під землею, пробує вирватися, але даремно, бо постарів, і гори більше не ростуть від його ударів. Та вже не вирватися йому на поверхню ніколи!

Давним-давно вважали, що наш край — частина раю. Але на землі почав танути льодовик, настало потепління. Вода затоплювала долини. Народ почав молитися й просити Бога, аби змилостивився над затопленою карпатською землею й дав можливість вижити природі. Бог змилостивився: небесні сили схопили землю й підняли її з води разом з усім, що росло на ній. Так утворилися Карпатські гори, а край з низинного став гірським.

До речі…

Карпати — гори на сході Центральної Європи (на території України, Угорщини, Чехії, Польщі, Словаччини, Румунії, Сербії та Австрії). Вони простягаються на 1500 км. Найбільша висота — 2655 м (гора Герлаховські-Штіт у Словаччині), в Україні — 2061 м (гора Говерла). Карпатські гори відносно молоді, їм понад 25 млн років (З енциклопедії).